100 метрів до Евересту: Чому ми «вмикаємо задню» перед самим фінішем?

У юності я з відкритим ротом слухав байки бувалих альпіністів. Про льодовики, про дружбу, яка міцніша за сталевий трос, і про те, як гори змінюють людей. Я дивився на слайди (так, я настільки олдскульний) і мріяв: колись і я буду там, на вершині, дивитися на світ звисока, але в хорошому сенсі.

Гори так і залишилися моєю любов’ю. І хоча до професійного альпінізму мені як до Місяця пішки, я регулярно віддаю данину цій пристрасті. Там теж є серпантини, від яких паморочиться в голові, і автобуси, де аварійний молоточок прикручений до поручня синьою ізострічкою — тим самим магічним артефактом, на якому тримається половина Всесвіту.

Бізнес і кар'єра — це те ж саме сходження. Я часто використовую цю метафору, бо вона працює безвідмовно.

Уявіть:

А що внизу? Внизу — Базовий табір. Це така собі тусовка мрійників. Тут тепло, горить багаття, наливають чай (і не тільки), а головне — тут безпечно. Це класична точка старту в мононіфі, де Герой отримує «Поклик до пригод», але... часто натискає кнопку «Відхилити виклик».

Ви знаєте цих людей. Вони роками сидять біля вогнища і співають: «Як чудово, що всі ми тут зібралися», розповідаючи про геніальні ідеї, які «ось-ось» змінять світ. Але далі розмов діло не йде. Не поспішайте сміятися. Хтось же має залишатися внизу, щоб зустрічати тих, хто повернувся з перемогою, і лайкати їхні фото в Instagram?

Але є інші. Ті, хто вже пакує рюкзак. Ті, хто розуміє: щоб дійти, треба взяти правильне спорядження. І тут на сцену виходить MriyaRun. Бо лізти на Еверест без карти — це відвага, що межує з дурістю. Щоденники та інструменти для роботи зі страхами — це той самий «чарівний еліксир» або мапа від Ментора, яка допомагає структурувати хаос у голові, перш ніж зробити перший крок.

Це парадокс. Ми пахали роками, долали кризи, а коли до успіху (грошей, визнання, посади) залишається простягнути руку — ми саботуємо самі себе. Ми «забуваємо» прийти на вирішальну зустріч, робимо дитячі помилки в контрактах або просто раптово хворіємо.

Знайомтеся, це ваш внутрішній монстр — Страх Успіху. У «останніх 100 метрах» на вас чекають чотири вершники Апокаліпсису, або Страх 4-х «С»:

На фізичному рівні все ясно: чим більше грошей, тим більше бажаючих їх у вас «позичити» назавжди. Бабуся з трилітровою банкою доларів під ліжком спить спокійніше, ніж інвестор. Французи кажуть: «Тільки-но ти стаєш помітним, ти стаєш мішенню». А на емоційному рівні працює принцип мавпи: «Чим вище мавпа лізе на дерево, тим краще всім знизу видно її дупу». Будьте готові: успіх — це дозвіл для натовпу обговорювати вашу білизну (і не тільки чисту).

На вершині вітер свище, і там реально мало місця. Слюсар Вася чи менеджерка Оля можуть обговорити проблеми з ким завгодно. А з ким обговорить свої проблеми СЕО? Ваші старі друзі можуть не зрозуміти ваших нових масштабів («Ой, та що ти бідкаєшся зі своїми мільйонами»). А нові рівні вам партнери — такі ж зайняті трудоголіки. Виникає вакуум. І це страшно.

Це здатність тримати слово, коли все летить шкереберть. Пам'ятаєте партнерів, які зливалися в останній момент? У світі, де «ніхто нікому нічого не винен», відповідальність — це важкий рюкзак. Багато хто думає: «Краще я сам, ніж переробляти за кимось». Але великі справи самотужки не робляться. Доводиться довіряти, ризикувати і молитися, щоб страховка (і партнер) не підвела.

Найпідступніший ворог. Ви стоїте за крок до тріумфу, а всередині тихий голосок шепоче: «Ну ок, залізеш ти туди. А далі що?». Це криза фіналу. Страх, що після досягнення мети життя втратить смак. Ті, хто не вміє працювати зі своїми сенсами, приречені бігати по колу. Ті ж, хто використовує інструменти саморефлексії (привіт, щоденники MriyaRun), знають: вершина — це не кінець. Це точка огляду для нової цілі.

Тільки там, на горі, долаючи ці страхи, ти відповідаєш собі на запитання: «Хто я? Куди я йду? І кого я можу повести за собою?». Коли ти знаходиш відповідь, люди це відчувають. Вони бачать у тобі силу. Вони починають вірити в себе через тебе. Це і є те, що ми називаємо харизмою.

Мені знайоме це почуття, коли до тріумфу — один ривок, а ноги наче з вати, і мозок генерує тисячу відмазок, щоб повернути назад, у теплий, безпечний (і нудний) базовий табір.

Саме тому в гори ходять групами, а підкорюють вершини — особистості. Готуйте рюкзаки, перевіряйте спорядження на mriya.run і не бійтеся червоної дупи мавпи. Вид з вершини того вартий.