«Достукатися до небес»: психоаналіз фільму

У «Достукатися до небес» бажання побачити море виникає на лікарняній кухні, серед алкоголю, розгубленості й розмови двох майже незнайомих людей. Руді зізнається, що ніколи там не був. Для Мартіна цього досить, щоб вирушити в дорогу. Бажання, яке раніше можна було відкласти до наступної відпустки, раптом отримує адресу й супутника. Саме з цього маленького зізнання починається найважливіша частина фільму.

Томас Ян зняв картину, що вийшла 1997 року, як кримінальну комедію й дорожню історію. Мартіна Бреста грає Тіль Швайґер, Руді Вурлітцера — Ян Йозеф Ліферс. Далі будуть спойлери, включно з фіналом. Подивімося на події крізь психоаналітичну й екзистенційну оптику: що герої роблять зі страхом, навіщо потребують одне одного і чому море виявляється важливішим за гроші. Це прочитання фільму, а не встановлення діагнозів його персонажам.

Звістка про невиліковну хворобу руйнує звичний спосіб домовлятися із собою. Зазвичай між бажанням і дією можна поставити безліч умов: спочатку заробити, закінчити роботу, розібратися зі справами. Ці умови бувають цілком розумними. Але іноді за ними непомітно минає життя, а людина вже не пам’ятає, коли сама вирішила весь час чекати.

У лікарні Мартін і Руді втрачають можливість нескінченно переносити рішення. Разом із жахом з’являється несподівана ясність: Руді хоче побачити море. Фільм не доводить, що тяжка хвороба корисна чи потрібна для пробудження. Він загострює знайому суперечність: ми знаємо про скінченність життя, але організовуємо дні так, ніби найособистіше завжди можна відкласти.

Герої крадуть автомобіль, потрапляють в історію з чужими грошима й дедалі далі відходять від лікарняного порядку. У цій стрімкості є задоволення: люди, яких щойно визначили через діагноз і прогноз, знову ухвалюють рішення. У них з’являється маршрут, вони можуть сперечатися, вимагати, порушувати й домагатися.

Ця енергія має й інший бік. Поки навколо погоні та небезпека, важче зупинитися й відчути, наскільки страшне те, що відбувається. У психоаналітичному прочитанні бурхливу активність можна розглядати як захист від безпорадності: переживання переходить у дію швидше, ніж його вдається осмислити. Таку можливість показує сама форма фільму — майже безперервний рух між епізодами. Проте за одним ризикованим учинком неможливо встановити ні несвідомий мотив, ні розлад.

Тому втеча водночас повертає героям ініціативу й допомагає не залишатися наодинці з жахом. Кримінальна комедія дозволяє нам розділити цю фантазію звільнення. Поза екраном чужа безпека й наслідки вчинків нікуди не зникають. Відчути своє життя можна й без того, щоб наражати на ризик життя іншого.

Мартін частіше задає темп, Руді помітніше сумнівається. Їх легко перетворити на пару «сміливий і боязкий», але тоді зникне те, заради чого варто спостерігати далі. Руді приносить у подорож власне бажання. Мартін підхоплює його й допомагає надати йому форми. У відповідь отримує людину, поруч із якою його зухвалість стає частиною спільної історії.

Мовою стосунків це можна назвати взаємною опорою. Людина поруч не здатна скасувати діагноз, зате може вислухати, витримати паузу, розділити кумедний епізод і залишитися свідком твоєї присутності. Герої поступово стають одне для одного більшим, ніж випадкові сусіди по лікарняній палаті. У кожного з’являється той, кому важливо, чи дістанеться він моря.

Дружба тут не зцілює тіло й не робить страх несправжнім. Вона змінює спосіб проживати час, що залишився. У цьому її переконливість: обіцянки порятунку немає, а близькість усе одно має значення.

Глядач сміється з недолугих переслідувачів, випадковостей і неспівмірності того, що відбувається. Завдяки цьому фільм дозволяє наблизитися до теми, яку інакше хотілося б негайно закрити. Сміх на якийсь час допомагає витримувати сусідство зі смертю, не зводячи героїв до страждання.

Важливий предмет цього сміху. Іноді жарт допомагає двом людям залишитися в контакті; іноді поспішає перервати розмову, у якій стає боляче. Після нього можна відчути полегшення й можливість говорити далі, а можна — самотність і заборону на серйозність. Чорний гумор сам собою не свідчить про нечутливість. У фільмі варто стежити, чи залишається за бравадою місце для вразливості.

Серед грошей, машин і переслідувань море вирізняється простотою. Його неможливо привласнити так само, як валізу, і немає потреби показувати комусь як доказ успіху. Для Руді зустріч із ним має цінність ще до будь-яких пояснень. Йому хочеться опинитися там і побачити самому.

У символічному прочитанні берег стає межею знайомого світу. Далі немає розписаного маршруту й зручної відповіді, яка усунула б невідомість. Але море може залишатися й буквальним морем: бажаним місцем, до якого людина нарешті дісталася. Символ не мусить поглинати конкретне задоволення від води, повітря й присутності друга.

Цей поворот особливо помітний після гучної дороги. Увесь час потрібно було кудись устигнути, когось обійти, щось придумати. На березі стає можливо просто бути поруч. Подія вже відбулася, і їй не потрібен наступний рівень.

Коли герої дістаються моря, Мартін падає на пісок. Руді залишається поруч. Не варто дописувати до цього кадру смерть обох: фільм не показує однакової завершеної долі кожного. Його фінальна сила саме в сусідстві здійсненого бажання й втрати, яку здійснення не здатне виправити.

Море не стає нагородою за правильне ставлення до смерті. Мартін не отримує безсмертя за сміливість, а Руді не звільняється від горя завдяки подорожі. Водночас їхня дорога не знецінюється. Те, що колись закінчується, може бути справжнім і важливим уже зараз.

У книжці «Екзистенційна психотерапія» Ірвін Ялом розглядає смерть, свободу, ізоляцію та відсутність наперед даного сенсу. Ця оптика допомагає побачити напруження фіналу: знання про кінець залишається, а стосунок і вибір усе ще можливі. Психоаналітична частина розбору стосується того, як герої захищаються від переживання; екзистенційна — того, як вони живуть перед лицем обмеження.

Не обов’язково перетворювати фільм на вимогу терміново змінити все життя. Можна записати одне бажання, яке постійно відкладається, і спробувати зрозуміти причини. Можливо, зараз справді немає грошей, сил або безпечних умов. Можливо, утримує очікування дозволу: ніби відпочинок, близькість або задоволення допустимі лише після завершення всіх обов’язків.

Для запису підійде звичайний зошит або щоденник емоцій EQ. Корисно розділити: чого я хочу; що відчуваю, коли визнаю це бажання; який невеликий крок доступний без шкоди собі й іншим. Іноді таким кроком буде розмова з другом, вільний вечір або конкретна дата поїздки. Іноді — визнання, що зараз потрібна допомога.

Після «Достукатися до небес» залишається питання про те, кому ми можемо сказати своє просте бажання всерйоз. На початку Руді ще не бачив моря. Але поруч опинилася людина, яка почула його зізнання й зробила його частиною спільної дороги. Для розмови про близькість це, можливо, важливіше за будь-яку ефектну погоню.

Коли поруч зі страхом виникає гнів, корисно придивитися, що саме хочеться зробити: захистити себе, повернути вплив на ситуацію чи негайно позбутися безсилля. Для подальшої письмової роботи можна взяти книгу-практикум Дмитра Телушка «Гнів. Від вогню до вибору» у твердій палітурці. Спостерігати за власною реакцією й шукати спосіб її виразити без шкоди — доступне продовження цієї теми після перегляду.

Відомості про постановку, акторів і зав’язку: filmportal.de, Німецький інститут кіно. Психологічні трактування сцен у статті — авторське прочитання, а не заявлений задум режисера. Постер і кадр наведені для розбору фільму; джерела зазначені в підписах.