Архітектура зради: психологія довіри у бізнесі та житті

Вихідна стаття, що послужила відправною точкою для цього аналізу, вдається до простої та наочної метафори: зрада подібна до погляду в дзеркало, де замість власного відображення виявляється порожнеча. Цей образ точно передає початковий шок і відчуття дереалізації, проте він залишається на поверхні явища, не пояснюючи структуру цієї порожнечі. Запропонована статтею лінійна прогресія — від шоку до гніву, а потім, «якщо пощастить», до прощення — є психологічно спрощеною моделлю, яка не враховує складності та глибини людської психіки. Цей звіт ставить за мету вийти за рамки цього поверхневого відображення і розкрити ту психічну архітектуру, яка й призводить до того, що дзеркало довіри розлітається на друзки.

Зрада — це не просто зовнішня подія, а внутрішня психічна катастрофа, колапс внутрішнього світу. Її руйнівна сила походить не стільки із самого акту, скільки з його резонансу з нашими найранішими, фундаментальними переживаннями залежності, довіри та втрати. Цей звіт аналізує цей феномен через множинні призми психоаналітичної теорії, розширюючи аналіз від діадичних стосунків до складних систем сучасної організації та стійких відгомонів міфу. Центральна теза полягає в тому, що для розуміння зради необхідно зрозуміти несвідомі контракти, які ми укладаємо з іншими людьми та інститутами, в яких ми існуємо.

Цей розділ закладає фундаментальну передумову: наша здатність довіряти і наша специфічна чутливість до зради не є результатом свідомого вибору в дорослому житті, а виковуються в горнилі наших найраніших стосунків.

Вихідна стаття слушно зауважує, що людина народжується безпорадною і повинна «повірити світові», що той залишить її в живих. Психоаналіз, зокрема роботи Джона Боулбі, формалізує це спостереження в теорії прив'язаності.Ця теорія стверджує, що в людини існує еволюційно зумовлена, біологічна потреба в прив'язаності до первинної значущої фігури (опікуна), яка стосується не лише задоволення фізичних потреб, а й соціальної взаємодії та виживання перед лицем небезпек.Боулбі вважав, що для дитини одні стосунки важливіші за інші (концепція «монотропії») і що існує критичний період для розвитку прив'язаності, приблизно до 2,5 років.

Спираючись на експеримент «Незнайома ситуація», Мері Ейнсворт виділила різні патерни прив'язаності, які стають внутрішніми робочими моделями для всіх майбутніх стосунків. Ці ранні патерни формують, хоча й не зумовлюють остаточно, очікування індивіда в подальших взаєминах.[2] Існує чотири основні типи:

Надійна прив'язаність. Дитина довіряє опікуну як надійній базі. Вона відчуває стрес, коли дорослий іде, і радіє його поверненню. У дорослому віці така людина здатна переносити розриви у стосунках без катастрофічного колапсу, розглядаючи «зраду» як проблему, яку потрібно вирішувати, а не як остаточний вердикт про власну нікчемність.
Тривожно-амбівалентна (або тривожно-стійка) прив'язаність. Опікун поводиться непослідовно. Дитина постійно тривожиться про можливе покинення і сильно засмучується, коли дорослий іде, але після його повернення виявляє амбівалентність. Дорослий з таким типом прив'язаності надпильний до ознак зради, часто інтерпретуючи нейтральні дії (запізніла відповідь на повідомлення, неуважний коментар) як доказ майбутнього розриву.
Уникаючий тип прив'язаності. Опікун відкидає або виявляє зневагу. Дитина засвоює, що звернення по допомогу карається, і надалі уникає близькості, не виявляючи переваги батькові перед незнайомцем.[4] Для такого дорослого зрада лише підтверджує його глибинне переконання в тому, що близькість небезпечна, що призводить до занурення в себе і самовиправдання в дусі «я так і знав».
Дезорганізуючий тип прив'язаності. Опікун є одночасно джерелом і комфорту, і страху. Це найруйнівніший патерн, що призводить до нездатності сформувати цілісну стратегію у стосунках. Для дорослого з таким типом прив'язаності зрада може спровокувати глибоку психічну дезорганізацію та колапс особистості.

Таким чином, об'єктивний вчинок партнера чи колеги має менше значення, ніж суб'єктивний шаблон, через який він сприймається. Критичне зауваження керівника — це не однорідна подія. Для співробітника з надійною прив'язаністю це інформація для покращення роботи. Для співробітника з тривожною прив'язаністю — це початок кінця, знак того, що його збираються відкинути. Для співробітника з уникаючою прив'язаністю — це привід для емоційного відсторонення та «звільнення в думках». Отже, «травма» зради полягає не в самій події, а в активації вже існуючої психічної вразливості. Порада вихідної статті «заспокоїтися» виявляється глибоко наївною, оскільки ігнорує ці вкорінені, нераціональні патерни реагування.

Теорія об'єктних відносин, основоположницею якої є Мелані Кляйн, стверджує, що наша психіка складається з «внутрішніх об'єктів» — інтеріоризованих (перенесених всередину) образів людей і ситуацій з нашого минулого. Наші стосунки зі світом — це, по суті, стосунки з цими внутрішніми фігурами. Кляйн стверджувала, що розвиток включає навігацію між двома фундаментальними психічними станами, або «позиціями»

Параноїдно-шизоїдна позиція. У ранньому дитинстві (а також у дорослих станах сильного стресу) Его ще не інтегроване. Щоб захиститися від переповнюючої тривоги, воно використовує захисний механізм розщеплення: об'єкт (наприклад, мати) розщеплюється на «ідеально хороший» об'єкт (задовольняючі материнські груди) і «жахливо поганий» об'єкт (фруструючі, відсутні груди). Любов спрямовується на хороший об'єкт, а вся агресія і ненависть проектуються на поганий, що призводить до параноїдальних страхів переслідування.
Депресивна позиція. У міру дозрівання немовля починає усвідомлювати, що «хороша» і «погана» мати — це одна й та сама людина. Ця інтеграція породжує нову тривогу — «депресивну», тобто страх, що власна агресія і ненависть пошкодили або знищили того, кого воно також любить. Це породжує почуття провини і бажання репарації (відшкодування збитків).

Дональд Віннікотт пом'якшив цю сувору картину, ввівши поняття «достатньо хорошої матері». Вона не ідеальна; вона неминуче підводить немовля в малих, переносних дозах. Ці незначні невдачі, або «мікрозради», мають вирішальне значення. Вони дозволяють дитині поступово перейти зі світу магічної всемогутності у світ реальності, засвоюючи, що інші (і вона сама) недосконалі, але їм все одно можна довіряти і любити. У дитини розвивається здатність переносити фрустрацію без психічного колапсу.

Психологічна зрілість, згідно з теорією Кляйн, передбачає перехід від розщепленого, чорно-білого світу до інтегрованого, в якому ми здатні відчувати і хороші, і погані почуття стосовно однієї цілісної людини. Робота Віннікотта показує, що ця здатність формується через переживання і подолання незначних невдач у турботі. Отже, важкий досвід зради в дорослому житті може спровокувати масштабну регресію до параноїдно-шизоїдної позиції. Людина, що зрадила, перестає бути складною особистістю, яка вчинила болісний вчинок; вона розщеплюється і стає «абсолютно поганим» переслідуючим об'єктом. Зраджена особа, у свою чергу, може відчувати себе «абсолютно хорошою» невинною жертвою. Це пояснює абсолютний, всепоглинаючий характер болю, описаного у вихідній статті. Це не просто розчарування; це фундаментальний колапс інтегрованого об'єкта, психічне повернення в примітивний стан жаху і переслідування. Такий погляд переосмислює переживання, перетворюючи його з простої емоційної реакції на глибоку структурну регресію психіки.

Едипів комплекс (або комплекс Електри у дівчаток), описаний Фрейдом, — це стадія розвитку (у віці 3–6 років), на якій дитина проходить через перші тріангульовані стосунки. Дитина відчуває потяг до батька протилежної статі і сприймає батька своєї статі як суперника.

Це перше зіткнення дитини з болісною реальністю виключення. Вона виявляє існування батьківської пари, стосунків, з яких вона за визначенням виключена. Цей досвід перебування в ролі «третього» по відношенню до первинної діади є фундаментальною «зрадою» дитячої фантазії про виняткове володіння. Якщо ця стадія не буде успішно пройдена, дорослий може бути приречений на повторення цієї тріангулярної динаміки.[23] Він може несвідомо шукати недоступних партнерів, постійно опинятися в любовних трикутниках або переживати будь-яку форму виключення в групі чи на роботі з тією ж первісною інтенсивністю, що й у початковій едиповій драмі.

Едипів комплекс закладає шаблон того, як ми переживаємо динаміку стосунків за участю трьох сторін, особливо тих, що включають бажання, суперництво та виключення. Робоче місце рясніє подібними трикутниками: керівник — підлеглий — «улюбленець»; два колеги, що конкурують за підвищення в одного начальника; компанія, що обирає одного постачальника замість іншого. Багато гострих робочих конфліктів, які подаються як «зрада», у своїй несвідомій основі є повторенням едипової драми. Наприклад, співробітник, який почувається «зрадженим» через те, що начальник похвалив його колегу, реагує не лише на поточну подію. Він наново переживає первісний біль дитини, яка бачить, як батько хвалить матір (або навпаки), і почувається виключеною, знеціненою та «зрадженою» у своїй боротьбі за виняткову любов і визнання. Це пояснює, чому подібні події можуть викликати непропорційно сильні емоційні реакції, які з суто ділової точки зору здаються ірраціональними.

Перенесення (трансфер) — це несвідомий процес зміщення почуттів, установок і моделей стосунків зі значущих фігур минулого (зазвичай батьків) на людей у сьогоденні.Інша людина стає екраном для наших проекцій. Хоча цей феномен є центральним у психоаналізі, він діє у всіх видах стосунків.

У діловому та особистому житті підлеглий може бачити у своєму керівнику не реальну людину, а критикуючого батька або холодну матір. Друг може сприйматися як суперницький сиблінг. Ці перенесення потужні й автоматичні.Конструктивна критика начальника чується громовим, засуджуючим голосом батька. Успіх друга відчувається як чергова крадіжка уваги з боку брата чи сестри.

Контрперенесення — це відповідна, несвідома емоційна реакція іншої людини (керівника, друга) на перенесення. Керівник може виявити, що стає незвично поблажливим або, навпаки, надмірно критичним у відповідь на залежне або бунтарське перенесення співробітника.

Перенесення означає, що ми рідко вступаємо у стосунки лише з тією людиною, яка знаходиться перед нами; ми також перебуваємо у стосунках з привидами нашого минулого. Тому акт зради з боку поточної фігури (начальника, партнера) переживається як подвійна зрада. Це зрада з боку людини в сьогоденні і руйнівне повторення зради з боку початкової фігури з минулого (наприклад, батька, який сприймався як той, що покинув, критикував або був несправедливим). Саме це «нашарування» минулого і теперішнього травматичного досвіду надає переживанню його вибухового, нищівного для світу характеру. Це не просто «мій начальник порушив обіцянку»; це «мій батько знову мене покинув». Це пояснює почуття «порожнечі в дзеркалі» з вихідної статті — це колапс психічної реальності, побудованої на цих несвідомих трансферентних основах.

Спираючись на роботи Фрейда, Хайнц Кохут розробив психологію самості (Self Psychology), яка фокусується на розвитку цілісного почуття Я. Він стверджував, що у всіх нас є нарцисичні потреби: потреба у віддзеркаленні (підтвердженні нашої цінності), в ідеалізації інших (наявності героїв) і у відчутті «двійництва» (приналежності). Люди в нашому житті, що задовольняють ці потреби, називаються «селф-об'єктами» (self-objects).

«Нарцисична травма» (або нарцисичне поранення) — це удар по нашій самоповазі або почуттю власного Я.Коли довірений селф-об'єкт — людина або інститут, від якого залежить наше почуття цінності, — зраджує нас, це не просто зовнішнє розчарування. Це атака на саму структуру нашого Я. Це викликає не просто гнів, а «нарцисичну лють». Ця лють архаїчна, всепоглинаюча і прагне не просто до відплати, а до повного знищення джерела травми, тому що загроза відчувається як екзистенційна.

Вихідна стаття згадує втрату «ілюзії власної винятковості» («ілюзія новобранця»). Це популярно-психологічний опис нарцисичної травми. Почуття «цього не може статися зі мною!» — це крик ураженого нарцисичного Я, яке вірило, що воно позбавлене подібних буденних страждань.[35]

Вихідна стаття відкидає помсту як щось буденне і марне. Однак з точки зору Кохута, бажання помститися після нарцисичної травми — це не просто дріб'язкова емоція. Це відчайдушна, примітивна спроба відновити зруйноване почуття власного Я. Знищуючи кривдника, зраджена людина несвідомо прагне анулювати травму і відновити своє відчуття сили та цілісності. Хоча цей імпульс і деструктивний, він являє собою психічну спробу самовідновлення. Розуміння цього змінює терапевтичне завдання: замість того щоб просто говорити людині «не мстися», необхідно допомогти їй знайти більш конструктивні способи відновити зруйновану самоповагу, працюючи з глибинною нарцисичною раною, а не лише з поверхневою емоцією.

У своїй основоположній роботі 1917 року «Траур і меланхолія» Фрейд розмежував дві реакції на втрату.

Траур (Скорбота): Це здоровий процес горювання. Світ здається бідним і порожнім, тому що втрачено улюблений об'єкт. Скорботний поступово відводить свою психічну енергію (лібідо) від втраченого об'єкта і після періоду болісної роботи стає вільним для інвестування її в нові об'єкти. При цьому не відбувається падіння самоповаги.[36]
Меланхолія: Це патологічний процес. Тут від втраченого об'єкта не відмовляються. Натомість, через процес ідентифікації, саме Его стає втраченим об'єктом. Не світ порожній, а саме Его порожнє і нікчемне. Докори і гнів, які мали б бути спрямовані на втрачений (зраджений) об'єкт, звертаються на самого себе.[38, 39] Це призводить до нищівної самокритики, почуття провини і депресії.

У застосуванні до зради, здорова реакція — це траур: оплакування втрати ідеалізованої людини, втрати довіри і втрати певного майбутнього. Меланхолійна реакція — це інтеріоризація зради і висновок: «Мене зрадили, тому що я нікчемний/негідний любові/дурень». Гнів на зрадника перетворюється на ненависть до себе.

Вихідна стаття припускає, що за гнівом слідує депресія, а потім, можливо, прощення. Розмежування Фрейда дає точний механізм цього процесу. Депресія, що настає після зради, часто є станом меланхолії. Індивід не зміг спрямувати свій законний гнів назовні, на людину, яка завдала йому шкоди. Можливо, через минулий досвід, почуття провини або залежність цей гнів був визнаний неприйнятним. Тому Его «пропонує себе» як замісну мішень. Це пояснює спостереження статті про те, що зраджена людина «впивається власною провиною». Це не вибір, а результат дії потужного несвідомого механізму: агресії, спрямованої на себе. Терапевтичне завдання полягає не в тому, щоб підбадьорити людину, а в тому, щоб допомогти їй перенаправити гнів на його справжній зовнішній об'єкт, тим самим перетворюючи меланхолію назад на болісну, але в кінцевому підсумку визвольну роботу трауру.

Психоаналітичні погляди на ключові динаміки зради

Класичний психоаналіз (Фрейд): Ключовою концепцією, що визначає переживання, є повторення едипового конфлікту та втрата об'єкта любові. Основними афектами при зраді виступають тривога кастрації, почуття провини та скорбота. У бізнесі це може проявлятися як реакція на фаворитизм начальника, що сприймається як повторення сиблінгового суперництва за любов батьків.
Теорія об'єктних відносин (Кляйн): Тут ключовими є тривога переслідування та колапс «хорошого об'єкта» в «поганий об'єкт». Основні афекти — параноїдальний страх та депресивна тривога з приводу власної деструктивності. В організаційному контексті це може виражатися в нездатності терпимо ставитися до недоліків наставника, що призводить до його повного знецінення та звинувачень у лицемірстві.
Психологія самості (Кохут): Переживання визначається нарцисичною травмою та відмовою «селф-об'єкта». Основні афекти — архаїчна, дезорганізуюча лють, а також глибокий сором і порожнеча. Прикладом у бізнесі може слугувати вибухова реакція співробітника, якого оминули підвищенням, на яке він, на його думку, мав повне право.
Теорія прив'язаності (Боулбі): В основі переживання лежить активація ненадійних патернів прив'язаності та загроза зв'язку прив'язаності. Основні афекти — первинна тривога сепарації та страх покинутості. У робочому середовищі це може проявитися в паніці співробітника з тривожним типом прив'язаності через відсутність негайного зворотного зв'язку від керівника.
Міжособистісна теорія (Дж. Фрейд): Ключовими концепціями є порушення залежності та конфлікт між прив'язаністю та самозбереженням. Основні афекти — «сліпота до зради», дисоціація та когнітивний дисонанс. В організації це може виглядати як ігнорування співробітником явних ознак корпоративних зловживань з метою зберегти роботу та почуття приналежності.

Індивіди з вираженими нарцисичними рисами керуються ненаситною потребою в захопленні та грандіозним почуттям власної важливості, що маскує крихку та нестабільну самоповагу. Їм бракує справжньої емпатії , і вони розглядають інших не як окремих особистостей зі своїми потребами, а як «селф-об'єкти» або інструменти для регуляції власної самооцінки.

Ключовим нарцисичним патерном є цикл ідеалізації та знецінення.Новий партнер або колега ідеалізується як досконалий, ідеальне дзеркало для власної грандіозності нарциса. Але коли ця людина неминуче виявляє недолік або не може забезпечити ідеальне захоплення, вона безжально знецінюється і відкидається. Це знецінення і є зрада.

Для нарциса зрада (наприклад, невірність, порушення обіцянок, фінансова експлуатація) не обов'язково є продуктом злого умислу, а скоріше наслідком його психічної структури. Це інструмент контролю, демонстрація влади та спосіб забезпечити нарцисичний ресурс (увагу, захоплення) з кількох джерел. Оскільки у них відсутня емпатія, біль, який вони завдають іншій людині, просто не є частиною їхньої психічної реальності.

Таким чином, у стосунках з нарцисичною особистістю зрада — це не прикрий ризик, а структурна неминучість. У той момент, коли інша людина перестає бути ідеальним селф-об'єктом, вона буде знецінена. Форма цього знецінення — невірність, публічне приниження, фінансове розорення — є вторинною по відношенню до глибинної психічної необхідності цього акту для нарциса. Це зміщує фокус з питання «Чому він мене зрадив?» на питання «Яка психічна структура робить таку поведінку передбачуваною?».

«Відігравання» (acting out або agieren) — це захисний механізм, вперше описаний Фрейдом. Це протилежність спогаду. Замість того щоб згадувати болісну або травматичну подію минулого, людина повторює її в сьогоденні, часто без будь-якого усвідомлення цього зв'язку.[ Це спосіб розрядити напругу, пов'язану з витісненим спогадом.

Ключовою динамікою у відіграванні є зміна ролей. Людина несвідомо ставить себе в ситуацію, яка дзеркально відображає минулу травму, але цього разу вона перебуває в активній, а не в пасивній ролі. Це дає символічне, хоча й ілюзорне, відчуття контролю над первісною травмою.

Людина, яку в дитинстві пасивно зрадили (наприклад, батько, що покинув), у дорослому житті може стати зрадником. Активно кидаючи партнера, вона не просто виявляє жорстокість; вона несвідомо відтворює первісну травму. У цьому повторенні вона має владу, вона той, хто йде, а не безпорадна дитина, яку залишили. Це також може проявлятися в провокуванні зради з боку інших, щоб знову програти знайому роль жертви.

Концепція «відігравання» передбачає, що поточна деструктивна поведінка може бути несвідомим повторенням минулих травм. Цей механізм часто включає зміну ролей з пасивної на активну для здобуття символічного контролю. Отже, акт зради може бути не вираженням сьогоднішньої злоби, а трагічною спробою впоратися з минулою раною. Людина, що зраджує вірному партнеру, може несвідомо «відігравати» травму батька, який їй зраджував, цього разу ідентифікуючись із сильним агресором, а не з безсилою жертвою. Це не виправдовує поведінку, але дає глибше і трагічніше розуміння її несвідомих коренів, виходячи за рамки простої дихотомії добра і зла.

Це вкрай делікатна і неоднозначна психоаналітична ідея. Вона передбачає, що в деяких динамічних стосунках існує «несвідома змова» або «змова», в якій обидві сторони несвідомо погоджуються розігрувати певний сценарій.

Деякі індивіди через ранній життєвий досвід розвивають «моральний мазохізм» — несвідому потребу в покаранні або стражданні. Вони можуть несвідомо провокувати відкидання або зраду з боку інших, щоб задовольнити цю потребу в покаранні або підтвердити глибинне переконання в тому, що вони негідні любові. Їхня поведінка тонко підштовхує іншого до того, щоб він став караючим агресором.

Анна Фрейд описала захисний механізм «ідентифікації з агресором», при якому людина, зіткнувшись із зовнішньою загрозою, інтеріоризує риси агресора, щоб перетворити страх на почуття сили. У контексті стосунків людина, яка колись була жертвою, може ідентифікуватися з роллю агресора, але вона також може несвідомо шукати партнерів, які будуть проявляти агресію по відношенню до неї, що являє собою знайому і збочено «безпечну» динаміку.

Концепції несвідомої змови та мазохістичної провокації передбачають, що динаміка стосунків не завжди одностороння. Глибоко вкорінене переконання індивіда «мене все одно кинуть» може призвести до того, що він буде несвідомо обирати партнерів, схильних до відходу, і поводитися так, щоб тонко підштовхувати їх до цього. Кінцева зрада, таким чином, є не просто дією, вчиненою однією людиною по відношенню до іншої; це трагічне виконання спільного, несвідомого сценарію. Це «клацання», коли два відповідні несвідомі патерни змикаються. Це найважча для прийняття ідея, оскільки вона кидає виклик простому наративу «жертва/агресор». Однак вона має вирішальне значення для розриву повторюваних циклів зради, оскільки змушує індивіда досліджувати свій власний внесок у динаміку, на що натякає вихідна стаття, ставлячи питання «що ви самі зробили для того, щоб вас зрадили?», але без необхідної теоретичної глибини.

«Психологічний контракт» — це неписаний, неявний набір очікувань і зобов'язань між співробітником і організацією. Він охоплює такі аспекти, як гарантія зайнятості, можливості для зростання, справедливе ставлення та підтримка з боку керівництва. Він заснований на довірі.

Коли організація порушує цей контракт — проводячи звільнення після обіцянок стабільності, оминаючи співробітника при підвищенні або створюючи токсичну культуру, — це не просто ділове рішення. Співробітник сприймає це як глибоку зраду. Таке порушення призводить до втрати довіри, зниження лояльності, емоційного відчуження та вигорання.

Традиційний психологічний контракт ґрунтувався на принципі «лояльність в обмін на безпеку». Сучасна економіка з її акцентом на гнучкість, реструктуризацію та прекаризацію зайнятості зробила цей контракт застарілим. Сьогодні організації неявно (а іноді й явно) вимагають від співробітників високого рівня залученості, креативності та емоційної праці, пропонуючи натомість мало довгострокових гарантій. Це створює структурний дисбаланс, за якого організація майже гарантовано в якийсь момент порушить сприйняття співробітником психологічного контракту. Таким чином, сучасне корпоративне середовище є живильним ґрунтом для переживань зради. Феномени «Великого звільнення» (Great Resignation) і «тихого звільнення» (Quiet Quitting) можна розглядати не лише як економічні явища, а й як масові психологічні реакції на повторювану, системну інституційну зраду.

Манфред Кетс де Вріс, психоаналітик і дослідник у галузі менеджменту, застосовує «клінічну парадигму» до організацій. Він стверджує, що (1) те, що ви бачите, не обов'язково є реальністю, (2) будь-яка поведінка має свою логіку, якою б ірраціональною вона не здавалася, і (3) всі ми — продукт нашого минулого.

З цієї точки зору, організації — це емоційні арени. Співробітники несвідомо переносять батьківські ролі на своїх керівників. Генеральний директор стає владним, далеким батьком; безпосередній керівник — турботливою або критикуючою матір'ю.

Отже, організаційні події наповнюються емоційною вагою сімейної динаміки. Реорганізація — це не просто стратегічний хід; це батьки перебудовують сім'ю, не порадившись з дітьми. Звільнення — це не захід зі скорочення витрат; це акт покинутості. Негативна оцінка роботи — це не зворотний зв'язок; це позбавлення батьківської любові.

Робота Кетса де Вріса показує, що несвідома, трансферентна динаміка — це не аномалія в організаціях, а норма. Керівники неминуче опиняються в батьківських ролях. Це означає, що суто «раціональне» управління — це фантазія. Кожне рішення, що приймається керівником, фільтрується через несвідомі сімейні шаблони його співробітників. Керівник, який намагається управляти, спираючись виключно на логіку і дані, ігноруючи потужні емоційні течії, буде сприйматися як холодний, байдужий і, врешті-решт, як зрадник. Ефективне лідерство, з цієї точки зору, вимагає високого рівня емоційного інтелекту та розуміння цих несвідомих групових процесів, що далеко від простого «проблемно-орієнтованого» підходу, запропонованого у вихідній статті.

Психоаналітик Вілфред Біон зауважив, що будь-яка група функціонує одночасно на двох рівнях: «робоча група» (зосереджена на раціональному завданні) і «група базових припущень» (рухома несвідомими, емоційними силами). Коли група відчуває тривогу або загрозу, вона регресує до одного з трьох базових припущень:

Залежність: Група поводиться безпорадно і очікує від лідера всіх відповідей, ніби це немовлята, залежні від батьків.[76]
Боротьба-втеча: Група об'єднується проти спільного ворога (конкуруюча команда, складний проект, призначений «цап-відбувайло») або тікає від завдання (прокрастинація, нескінченні наради).[76]
Утворення пар: Група покладає свої надії на двох учасників, які, як вона фантазує, породять месіанського лідера або ідею, щоб врятувати їх, що дозволяє решті групи уникнути відповідальності.[76]

Ці регресивні стани є благодатним ґрунтом для зради. У стані «боротьби-втечі» член команди може бути раптово призначений «цапом-відбувайлом» і вигнаний як «внутрішній ворог». У стані «залежності» лідер, який не зміг проявити всемогутність, сприймається як зрадник, що глибоко обманув очікування. Це потужні, ірраціональні та колективні емоційні процеси.

Теорія Біона передбачає, що ірраціональна поведінка групи є захисним механізмом від тривоги, пов'язаної з виконанням складного завдання. Створення «цапа-відбувайла» або напад на лідера — це способи групи спроектувати свої власні почуття некомпетентності, страху та фрустрації назовні. Отже, «зрада» члена команди часто не пов'язана з його реальною роботою. Це колективний психічний маневр для управління нестерпною груповою тривогою. Індивід приноситься в жертву заради тимчасової, ілюзорної згуртованості групи. Це пояснює раптовий, жорстокий і, здавалося б, незрозумілий поворот в офісній політиці проти однієї людини, і чому мішень часто почувається збитою з пантелику і глибоко зрадженою людьми, яких вона вважала союзниками.

Психолог Дженніфер Фрейд розробила «Теорію травми зради» для пояснення особливого виду травми, яка виникає, коли людина або інститут, від якого залежить виживання індивіда, також є джерелом шкоди.

У таких ситуаціях може бути адаптивно бути «сліпим» до зради. Дитина, залежна від жорстокого батька, не може дозволити собі усвідомити всю повноту зради, оскільки це поставить під загрозу зв'язок прив'язаності, необхідний для виживання. Ця «сліпота до зради» є формою дисоціації або забування, яка дозволяє залежним стосункам продовжуватися.

Ця теорія потужно застосовна до таких інститутів, як компанії, церкви або армія. Співробітник, який став свідком неетичної поведінки або домагань з боку високопоставленого начальника, може стати «сліпим» до цього, тому що визнання зради поставило б під загрозу його роботу, кар'єру та фінансову безпеку — саме його виживання в даному контексті.

Теорія Фрейд пояснює, чому індивіди та групи можуть ігнорувати очевидні правопорушення. Це механізм виживання. Інформатор (whistleblower) — це той, хто відмовляється бути «сліпим». Він порушує негласний кодекс мовчання. Роблячи так, він загрожує не лише винним, а й «сліпоті до зради» всіх інших свідків, які залежать від інституту. Жорстока помста, часто спрямована на інформаторів, — це не просто захист інституту. Це колективна лють групи, чиє захисне заперечення було зруйноване. Інформатора атакують так люто, тому що він змушує всіх інших бачити зраду, яку вони так старанно ігнорували. Його карають за те, що він зробив нестерпне видимим.

Психоаналітики Ніколя Абрахам і Марія Торок припустили, що травми, втрати та ганебні таємниці, які не були належним чином оплакані або проговорені в одному поколінні, не зникають. Вони «замуровуються» в «склепі» в несвідомому сім'ї.

Цей зашифрований, невимовний секрет потім передається наступному поколінню не як спогад, а як «фантом». Нащадок відчуває дивні симптоми, незрозумілі почуття або компульсивне бажання повторювати життєві сценарії, які належать не йому, а неоплаканій травмі предка.Це і є механізм трансгенераційної передачі.

Теорія фантома передбачає, що нас можуть переслідувати травми, які ми ніколи особисто не переживали. Людина може опинитися в повторюваному патерні зради з боку партнерів, які всі мають певну характеристику. Цей патерн може здаватися незрозумілим, поки не буде зрозумілий як трансгенераційне повторення. Наприклад, людина може несвідомо розігрувати історію свого діда чи бабусі, яких кинули заради певного «типу» людей. Почуття зради в сьогоденні посилюється примарним відлунням травми предків. Зцілення в цьому контексті вимагає не лише розбирання з поточним партнером, а й «вигнання» сімейного фантома шляхом винесення прихованої історії на світло та оплакування первісної, родової втрати.

Міф про Медею, яка вбиває власних дітей після зради Ясона, часто розглядається як найвищий прояв мстивої люті. Психоаналітичне прочитання бачить у цьому не просте зло, а реакцію на катастрофічну нарцисичну травму. Зрада Ясона руйнує її світ і її почуття власного Я, яке було побудоване навколо нього. Її жахливий акт дітовбивства — це відчайдушна, збочена спроба повернути собі почуття влади і завдати Ясону рани, настільки ж глибокої, як та, що була завдана їй, атакуючи найдорожче для нього, тому що найдорожче для неї було знищено.

Архетип Юди є головним символом зради в західній культурі. Психоаналітичні інтерпретації виходять за рамки простої корисливості, досліджуючи складніші мотиви. Чи був його вчинок результатом розчарування в ідеалі, який не зміг проявитися у світській владі? Чи була це відчайдушна спроба змусити Христа вчинити диво і довести свою божественність? Або, як припускають деякі літературні інтерпретації, це був вчинок людини, яка відчувала себе покинутою своїм улюбленим лідером і вчинила найбільший злочин, щоб спровокувати реакцію, будь-яку реакцію, щоб порушити оглушливу тишу?.

Міфи, подібні до міфів про Медею та Юду, продовжують існувати, тому що вони надають оповідну форму найрадикальнішим і найжахливішим аспектам людської психіки. Історія Медеї досліджує жахливий зв'язок між абсолютною любов'ю та абсолютною деструктивністю, а також психічне спустошення нарцисичного колапсу. Історія Юди досліджує складну взаємодію любові, ненависті, ідеалізації та розчарування. Коли ми переживаємо глибоку зраду, ми відчуваємо, що сталося щось «міфічне». Це тому, що подія активувала ці глибокі, архетипні структури в нашому власному несвідомому. Психоаналітичне розуміння цих міфів надає рамки для контейнування та осмислення емоцій (таких як нищівна лють або складна амбівалентність), які здаються занадто великими та руйнівними для нашої особистої історії. Це пов'язує наш особистий біль з універсальною людською драмою.

Фрейд усвідомив, що зробити несвідоме свідомим за допомогою однієї інтерпретації недостатньо. Пацієнт буде чинити опір. «Опрацювання» (Durcharbeiten) — це довгий і важкий процес багаторазового зіткнення, переосмислення та подолання цих опорів у міру їх прояву в різних формах.Це робота з перетворення «відігравання» травми на свідомий, вербальний спогад.

Мета зцілення — не стерти травму, що неможливо, а інтегрувати її в життєву історію індивіда по-новому.Травма більше не керує людиною з тіні; вона стає відомою частиною її історії, і її сила, що змушує повторювати, зменшується.

Вихідна стаття пропонує поради на кшталт «заспокойтеся», «подивіться на ситуацію з їхнього боку» та «усвідомте, що в цьому є і ваша провина». Концепція Durcharbeiten показує, чому це неефективно. Травма зради включає потужні несвідомі сили та глибоко вкорінені опори. Психіка чинить опір заспокоєнню, тому що лють виконує захисну функцію. Вона чинить опір погляду з іншого боку, тому що це означало б відмову від захисної (параноїдно-шизоїдної) позиції. Вона чинить опір простому осяянню. Справжнє зцілення — це не акт волі чи когнітивне переосмислення. Це трудомісткий психічний процес, емоційна боротьба, яку необхідно вести протягом тривалого часу. Поради статті подібні до рекомендації людині зі складним переломом «просто розім'яти ногу і йти далі».

Основою будь-якої ефективної терапії є терапевтичні стосунки, або «альянс». Для людини, чия здатність довіряти була зруйнована зрадою, досвід безпечних, надійних, послідовних і безоціночних стосунків з терапевтом сам по собі є терапевтичним.

У цих безпечних рамках пацієнт може знову ризикнути бути вразливим. Він може висловити свою лють, свій сором, свою скорботу, і замість того, щоб бути знову покинутим, покараним або зрадженим, він зустрічає емпатію та розуміння.Це забезпечує «коригуючий емоційний досвід» — новий досвід стосунків, який прямо суперечить травматичному навчанню минулого. Він повільно перебудовує внутрішні моделі прив'язаності та відновлює здатність до базової довіри.

Зрада — це травма стосунків; вона ранить нашу здатність встановлювати зв'язок з іншими. Тому зцілення також має бути пов'язане зі стосунками. «Коригуючий емоційний досвід» полягає не в отриманні порад, а в переживанні іншого виду стосунків. Терапевт, надійно утримуючи рамки, не відповідаючи на гнівні перенесення пацієнта і витримуючи його проекції, є живою моделлю «іншого», що заслуговує на довіру. Саме так відновлюється фундаментальна шкода здатності довіряти, яку вихідна стаття визначає як основну втрату: не через одне лише осяяння, а через новий, прожитий досвід стосунків, які не зраджують.

Вихідна стаття представляє прощення як бажаний, майже обов'язковий крок. Психоаналіз пропонує більш тонкий погляд. Прощення — це не моральний імператив і не акт забуття.[116] Воно не означає виправдання вчинку.

Справжнє прощення, з цієї точки зору, є внутрішнім психічним знаком того, що робота трауру завершена. Це момент, коли зраджений індивід повністю відкликав свою психічну енергію від зрадника та травматичної події. Він більше не пов'язаний з іншим ненавистю, образою чи бажанням помсти.

Кінцева мета — не «пробачити іншого», а «звільнити себе». Прощення є побічним продуктом цього звільнення. Це момент, коли індивід може думати про зраду, не будучи поглинутим переповнюючими афектами. Це означає, що травма була інтегрована, і людина тепер вільна вкладати свою емоційну енергію в сьогодення та майбутнє. Це, як натякає стаття, остаточне звільнення з емоційної в'язниці минулого