Чи потрібно досягати всіх поставлених цілей?

Давайте уявімо людину, яка два роки готувалася стати керівником. Вона брала складні завдання, вчилася давати зворотний зв’язок, затримувалася після роботи. Тепер їй пропонують посаду, а вона замість очікуваної радості рахує, скільки вечорів доведеться проводити на робочих дзвінках. Спочатку це здається невдячністю: стільки сил витрачено, можливість нарешті з’явилася, а скористатися нею чомусь не хочеться.

Відмовитися одразу страшно. Погодитися лише тому, що колись так вирішила, теж непросто. Ціль допомагала обирати дії, але за два роки змінилися умови роботи, стосунки вдома й уявлення про те, як хочеться проводити день. Тепер потрібно знову розібратися, заради чого все починалося і що саме пропонують отримати.

У початковій цілі могли поєднатися кілька бажань: більше заробляти, впливати на рішення, займатися цікавою роботою, почути від батьків, що ти чогось досяг. Поки посада була далеко, ці очікування не заважали одне одному. У конкретній пропозиції виявилося, що дохід зросте помірно, зустрічей стане більше, а часу на улюблену фахову роботу майже не залишиться.

Тут корисно розділити сам результат і надії, які ми з ним пов’язали. Керівна посада може дати певні повноваження. Повага батьків, спокій і відчуття власної цінності не входять до трудового договору. Якщо визнання було одним із мотивів, це ще не робить усю кар’єру чужою чи помилковою. Питання в тому, чи достатньо сьогоднішніх причин, щоб прийняти сьогоднішні умови.

Іноді з’ясовується, що бажання збереглося, а очікувана винагорода була надто широкою: хотілося підвищення, яке водночас скасує всі сумніви. Про те, що буває після такого результату, є окремий матеріал — що робити, якщо мету досягнуто, а щастя не з’явилося. Тут же розглядаємо рішення, поки план ще можна змінити.

Наша людина могла б попросити опис обов’язків, уточнити кількість працівників, час зустрічей і можливість повернутися до попередньої ролі. Корисно поговорити з тим, хто вже виконує таку роботу: як виглядає звичайний вівторок, які рішення ця людина справді ухвалює і з чим доводиться миритися. Уявний статус поступово перетворюється на зрозумілий розпорядок.

Після цього причини можуть виявитися різними. Людині досі цікаво керувати, але вона боїться першої складної розмови. Або сама робота їй більше не підходить: вона хоче розвиватися як фахівець, а нова роль майже повністю складається з організації чужої праці. У першому випадку можна обговорити підтримку й спробувати провести зустріч із наставником. У другому — дізнатися про фахове зростання без переходу в управління.

Обидва мотиви здатні бути присутніми одночасно. Страх не доводить, що треба відмовлятися, і не зобов’язує погоджуватися заради подолання себе. Невелика перевірка потрібна, щоб отримати відсутні відомості. Вона має сенс, якщо її умови прийнятні; погоджуватися на небезпечний або явно непосильний експеримент заради доказу сміливості не потрібно.

Перегляду заслуговують зміни в потребі, фактах і ціні результату. Можливо, ціль досі важлива, але з’явилися обов’язки з догляду за близькою людиною і попередній темп став недоступним. Можливо, курс виявився зовсім не про те, що було обіцяно. Або з’ясувалося, що результат залежить від рішення іншої людини, якого неможливо забезпечити додатковими зусиллями.

Уже витрачені час і гроші роблять відмову болісною. Їх варто врахувати як частину досвіду: які навички залишилися, що ще можна використати, які витрати вдасться повернути. Але наступні пів року теж потребуватимуть ресурсів. Для нового рішення корисніше порівняти майбутню користь і майбутні витрати, ніж намагатися виправдати вчорашні вкладення за будь-яку ціну.

У трьох дослідженнях Карстен Врош і колеги виявили зв’язок між здатністю залишати недосяжні цілі, долучатися до інших значущих занять і суб’єктивним добробутом. Це спостережуваний зв’язок, а не правило «покинув — стало краще» й не спосіб визначити долю конкретного проєкту. Дослідження опубліковане 2003 року.

Самого полегшення після думки про відмову недостатньо для висновку. Воно буває і після розумного рішення, і після перенесення неприємної розмови. Можна подивитися, що відбувається далі: яка причина заважала, що зміниться після відмови й чи залишається питання, до якого доведеться повернутися.

Уявімо іншу ситуацію: людина збиралася закінчити навчання, але перестала відкривати завдання перед підсумковою роботою. Якщо програма досі потрібна для бажаної професії, а перешкода — незрозумілі вимоги, корисним кроком буде лист викладачеві з проханням показати критерії. Після відповіді можна оцінити обсяг роботи й вирішити, чи продовжувати навчання. Якщо ж професія більше не цікавить, навіть докладні критерії не повернуть їй попереднього сенсу.

Іноді для рішення спочатку потрібен відпочинок. Можна призначити паузу до певної дати й записати, до якого питання повернешся після неї. Така пауза відрізняється від нескінченного «потім» наявністю терміну перевірки, але не обіцяє, що бажання продовжувати обов’язково з’явиться.

Особиста ціль може бути пов’язана зі спільною роботою, сімейним бюджетом або чужими планами. Зміна рішення не скасовує цих зв’язків. Якщо людина відмовляється від підвищення, варто повідомити про це до того, як на неї розподілили обов’язки. Якщо виходить зі спільного проєкту — обговорити передачу матеріалів, гроші й незавершені завдання.

Частина наслідків залишиться неприємною: хтось буде розчарований, якісь витрати вже не повернути. Можна визнати це й виконати доступні зобов’язання, не обіцяючи закінчити все з почуття провини. Водночас чуже невдоволення саме по собі ще не доводить, що рішення хибне.

На аркуші запишіть, якого результату ви прагнули й що хотіли отримати завдяки йому. Поруч опишіть нинішні умови: що відомо про час, гроші, навантаження й залежність від інших. Окремо позначте, де поки є лише припущення. Так фраза «я вже не хочу» отримує подробиці, з якими можна працювати.

Потім порівняйте кілька доступних рішень: продовжити як є, зменшити обсяг, змінити термін, узяти паузу або завершити участь. Для кожного назвіть найближчу дію, ціну й людину, яку потрібно попередити. Не обов’язково заповнювати всі варіанти, якщо якісь явно не підходять. Оберіть один крок, який можна перевірити, й дату, коли оціните нові відомості.

У кар’єрному прикладі запис може виглядати так: «До п’ятниці уточню умови посади й можливість пробного періоду. Після розмови порівняю її з розвитком у ролі фахівця. Без цих даних згоди поки не даю». Тут ще немає остаточної відповіді, зате зрозуміло, яка інформація потрібна для неї.

Для запису автоматичних вимог на кшталт «почав — зобов’язаний закінчити» можна використати CBT SHIFT. У щоденнику «Самопізнання» можна окремо записати, що важливо зберегти в роботі й повсякденному житті. Щоденник допомагає тримати питання перед очима; рішення й перемовини все одно залишаться за вами.

Авторське доповнення — Дмитро Телушко. У терапії я не переконую людину будь-якою ціною завершити розпочате. Мені важливо, щоб вона могла відрізнити власне рішення від старої вимоги заслужити право на цінність. Авторство проявляється і в наполегливості, і в здатності вчасно переглянути маршрут. Про мій терапевтичний підхід.