Втеча з власного тіла: Що таке дисоціація і яку ціну ми за неї платимо

У психології існує поняття «примітивних захистів» — механізмів, які наша психіка використовує для того, щоб впоратися зі складними переживаннями. Більшість із них є нормальними етапами розвитку нашої особистості, які стають проблемою лише тоді, коли ми «застрягаємо» в них надовго.

Проте дисоціація стоїть осібно. Вона кардинально відрізняється від інших захистів тим, що для її формування нормального розвитку недостатньо. Дисоціація — це завжди реакція на травму. Вона настільки потужна, що здатна глобально охопити всю особистість, а у своїх крайніх формах — повністю трансформувати ідентичність людини.

Будь-хто з нас, зіткнувшись із подією, масштаб якої перевищує нашу здатність її витримати (особливо якщо це пов'язано з нестерпним болем або жахом смерті), може дисоціювати.

Вигоди цього процесу в екстремальній ситуації очевидні: людина ніби відключається від страждання, страху, паніки та відчуття неминучої загибелі. Перебуваючи в смертельній небезпеці, набагато легше бути «поза» очікуванням власного знищення, спостерігаючи за подіями ніби збоку, ніж залишатися всередині цього жаху.

Приклад з життя: Уявіть людину, яка потрапляє у серйозну автомобільну аварію. У момент зіткнення, коли тіло зазнає сильного болю, а психіка — колосального шоку, мозок активує дисоціацію. Людина згодом згадує: "Я ніби вилетів з тіла і дивився на розбиту машину і себе в ній згори. Я не відчував болю чи страху, мені було абсолютно спокійно". У цей момент дисоціація виконала свою пряму функцію — врятувала психіку від руйнування нестерпним досвідом. Вона навіть може надати людині холоднокровності та мужності для порятунку інших.

Маленькі діти, які систематично піддаються страшному аб'юзу або жорстокості, не можуть втекти фізично. Тому вони вчаться «тікати» психологічно. Дисоціація стає для них звичною реакцією на стрес.

В останні десятиліття клінічні дослідження показують, що дисоціативні феномени зустрічаються набагато частіше, ніж вважалося раніше. Якщо така дитина виживає і виростає, цей постійний механізм розщеплення може призвести до серйозного наслідку — характерологічного дисоціативного розладу, відомого в масовій культурі як «множинна особистість».

Приклад з життя: Семирічна дівчинка, яка регулярно зазнає насильства вдома, не маючи змоги захиститися, під час чергового епізоду «відлітає» у світ фантазій. Вона переконує себе, що це відбувається не з нею, а з кимось іншим, або просто перестає відчувати своє тіло, перетворюючись на «ляльку». З роками цей захист закріплюється настільки міцно, що її психіка створює окремі «ідентичності» (субособистості), кожна з яких бере на себе різні емоції та спогади, щоб основна особистість могла продовжувати жити й не збожеволіти.

Величезний недолік дисоціації як захисного механізму полягає в її автоматизмі. Сформувавшись як реакція на реальну загрозу життю, вона починає включатися в ситуаціях звичайного побутового стресу, де життю нічого не загрожує.

Травмовані люди схильні реагувати на звичайні конфлікти чи напругу так, ніби перед ними знову смертельна небезпека. Це призводить до раптових провалів у пам'яті (амнезії) або різких, незрозумілих змін у поведінці, що викликає загальне збентеження оточуючих.

Приклад з життя: Дорослий чоловік, який пережив травму, отримує критичне зауваження від свого керівника на роботі. Замість того, щоб відчути звичайне роздратування або конструктивно відповісти, його психіка сприймає підвищений тон як загрозу життю. Він миттєво дисоціює: його погляд скляніє, він повністю втрачає нитку розмови, а через годину буквально не може згадати, про що саме йому казав начальник.

Людина, яка не знає про травматичне минуле свого друга чи партнера, навряд чи запідозрить складний психологічний механізм. Якщо близька людина раптом забуває щось надзвичайно важливе, емоційно «виключається» під час сварки або кардинально змінює свою поведінку, це сприймається як зневага.

Партнери можуть вважати таку людину просто неврівноваженою, безвідповідальною, такою, що перебуває в поганому настрої, або навіть відвертим брехуном (адже "як можна було таке забути?!"). Таким чином, платою за використання дисоціації як постійного щита стають зруйновані міжособистісні стосунки, відчуження та тотальне нерозуміння з боку найближчих.

Інсайт від MriyaRun: Дисоціація рятує нас у момент катастрофи, ніби ставлячи всі відчуття на паузу, щоб психіка могла вижити. Проте наше головне завдання на шляху до зцілення — знайти безпечний спосіб зняти цю паузу. Справжня емоційна грамотність починається там, де ми знаходимо сміливість повернутися у власне тіло і вчимося витримувати свої почуття, замість того щоб від них тікати.