Привіт. Я хочу бути з вами максимально відвертим із самого початку. Я написав книгу про особисті кордони, і вже дуже скоро ви познайомитеся з цією важливою для мене працею про гнів.

Але чи маю я від них «магічний імунітет»? Чи світиться навколо мене аура спокою, яка відштовхує життєві кризи? Зовсім ні. Я потрапляю в такі ж ситуації, як і більшість людей. Ми живемо у світі, де з нами будуть грати в силові ігри, накладати на нас свої проєкції та порушувати наші межі. Різниця лише в тому, що тепер я розумію анатомію цих процесів і маю вибір, як їх проживати.

Знання, якими я ділюся в цій книзі, — це не просто теорія. Це те, що буквально врятувало мене від вигорання та депресії зовсім нещодавно, коли я зіткнувся з жорстким порушенням моїх кордонів у професійній спільноті.

Дитинство кожної людини сповнене розчарувань, і це природно. Але справжня причина неврозів, депресій та залежностей — це не сам біль, а категорична заборона на його вираження.

На відміну від дорослих, діти часто змушені приховувати емоції, щоб не засмутити батьків. Яскравим прикладом є поетеса Сильвія Плат: її трагедія полягала в тому, що вона мусила транслювати лише образ «щасливої дівчинки», приховуючи власний біль, що зрештою призвело до катастрофи.

Дитяча психіка гнучка, але пам'ять тіла обманути неможливо. Витіснений біль нікуди не зникає — він консервується і згодом знаходить вихід через психосоматику чи деструктивну поведінку. Коли дитина стикається з жорстокістю («чорною педагогікою»), але не має права на злість, вона придушує біль та ідентифікує себе з кривдником. Цей накопичений гнів у дорослому віці трансформується у руйнівну силу, яка проєктується на слабших.

Досліджуючи це, я виділив кілька ключових причин:

Усвідомлення цих механізмів стало моїм рятувальним колом. Перед випуском книги я зробив макет обкладинки, де з вдячності розмістив імена та фото своїх тренерів. Я надіслав їм макет, очікуючи на радість.

Але я порушив їхні кордони. Замість радості я отримав докір. Я одразу визнав помилку і погодився все прибрати. Здавалося б, інцидент вичерпано. Проте наступного ранку почався справжній ураган: звинувачення, розрив професійних стосунків без спроби вислухати пояснення та повідомлення: «Тебе немає. Не будь». Мене виключили з усіх програм рішенням, прийнятим без моєї участі.

Система спрацювала саме за тими законами, які я описував: замість комунікації «Я — ок, Ти — ок», на мене вилили непропрацьовану агресію.

Якби це сталося раніше, я б провалився у синдром нав'язливого повторення. Мій внутрішній критик сказав би: «Ти винен. Терпи». Я б увійшов у депресію і ніколи б не випустив цю книгу.

Але цього разу я вибрав інакший шлях. Я згадав, що біль стає отрутою лише тоді, коли ми забороняємо собі гніватися.

Я дозволив собі гнів. Я використав його як паливо для захисту своїх кордонів. Я не став мовчати. Я звернувся до Етичної комісії — не заради помсти, а щоб захистити свого «внутрішнього малюка». Я проговорював емоції на терапії, спирався на підтримку колег і дав своєму болю голос.

Це спрацювало. За кілька днів я знайшов нову групу, завершив роботу над картками і відчув себе повністю відновленим. Енергія, яка могла мене зруйнувати, була спрямована на творення.

Ми не можемо жити у світі без порушення кордонів. Але ми можемо розірвати коло насильства, якщо навчимося визнавати свою правду і давати своєму гніву право на існування.

Я запрошую вас у цю подорож — до світу емоцій, де гнів стає не ворогом, а вашою силою.

Замовити книгу та почати шлях до своїх кордонів можна тут: Про емоції. Гнів: як зрозуміти та прожити