Коли тіло говорить замість нас: емоції, алекситимія і психосоматика

Буває, людина каже: “Я нічого не відчуваю”. А тіло в цей момент скромно так відповідає: “Серйозно? А я тут уже три дні стискаю щелепи, роблю ком у горлі, камінь у грудях і бонусом тримаю живіт у режимі тривожної пральної машинки”. Іноді ми справді не розуміємо, що з нами відбувається. Не тому, що ми дурні, слабкі чи “надто складні”. А тому, що контакт з емоціями — це навичка. Її або допомогли розвинути, або ні.

А іноді ще й активно забороняли, формуючи життєвий сценарій, де відчувати — означає бути незручним. Нам з дитинства могли казати не плакати, не злитися, не вигадувати та бути нормальними. Хлопчикам часто транслюють, що вони не плачуть, а дівчаткам — що хороші не кричать. І завжди знайдеться хтось, хто запитає, чому ти така чутлива. З точки зору транзакційного аналізу, це класичні батьківські приписи “Не відчувай”, які дитина засвоює, щоб вижити і бути прийнятою. І от виростає доросла людина, яка прекрасно вміє працювати, відповідати “все нормально”, триматися, не заважати, бути зручною, не драматизувати. А потім тіло раптом починає надсилати повідомлення без теми листа: напруга, біль, безсоння, втома як стійкий фізіологічний стан виснаження, стискання, тремтіння, серцебиття, проблеми з диханням або травленням. Психіка мовчить, а тіло говорить, беручи на себе удар невідрефлексованого досвіду.

Емоція має кілька рівнів, які працюють як єдина система, що чудово пояснюється в когнітивно-поведінковому підході. Психічний рівень визначає те, що я переживаю всередині, як я інтерпретую подію.

Страх може прискорювати серцебиття й дихання, забезпечуючи м'язи киснем для втечі. Сум може давати важкість у грудях, сповільнюючи нас для проживання втрати, а радість може відчуватися як тепло, розширення та бажання рухатися. Згідно з колесом емоцій Роберта Плутчика, базові емоції мають свою чітку біологічну функцію, і тіло не підключається “після емоції”. Воно бере участь із самого початку, створюючи нерозривний зв'язок. Більше про те, як розрізняти емоції й не плутати їх між собою, можна почитати тут: Первинні та вторинні емоції: як розібратися у почуттях.

Є такий стан — алекситимія. Сам термін походить з грецької мови і буквально означає "відсутність слів для емоцій" (a — відсутність, lexis — слово, thymos — почуття). Якщо просто, це складність із тим, щоб розпізнавати, називати й описувати свої емоції. Нейробіологи припускають, що при алекситимії порушується зв'язок між лімбічною системою, де зароджуються емоції, та префронтальною корою, яка їх усвідомлює та вербалізує.

Вона може відповідати, що не знає, що все нормально, що просто бісить або що у неї болить, але вона не розуміє чому. Часто замість емоцій називається фізіологічний стан, наприклад: "я просто втомився", хоча втома — це фізіологія, а за нею можуть ховатися сум, розчарування чи тривога. Це не означає, що емоцій немає. Це означає, що між емоцією і словами немає достатньо міцного мосту.

Уявімо Олену, яка завжди “тримається”. На роботі вона зібрана, вдома відповідальна, у стосунках їй “не складно”. Вона рідко каже “ні”, бо люди ж образяться. Потім у неї починає боліти спина, з’являється втома, дратівливість і дивне відчуття, що хочеться втекти в ліс, але бажано з доставкою кави й без людей. На поверхні знаходиться “просто втома”. Глибше захований накопичений гнів. Ще глибше — постійно порушені кордони. А під цим усім живе глибинний страх бути незручною, поганою, егоїстичною, страх втратити прив'язаність. Тіло в такій ситуації часто стає останнім чесним коментатором подій. Воно не читає мотиваційні цитати про продуктивність і не намагається бути хорошим. Воно просто каже: “Ми так більше не можемо”.

Тут важливо мислити без магічного мислення та псевдодуховних концепцій. Психосоматика — це не про те, що “всі хвороби від нервів”, і не про те, що людині треба сказати, що це в неї просто психосоматика, після чого вона має вдячно припинити страждати. Наукова психосоматика вивчає те, як хронічний дистрес, постійно високий рівень кортизолу та вегетативна напруга зношують органи та системи нашого тіла. Ні, ми не вигадуємо біль — спазм судин чи гіпертонус м'язів є абсолютно реальними.

Якщо є симптом — спочатку необхідно звернутися до лікаря. Тіло треба перевіряти, здавати аналізи, робити УЗД, а не героїчно інтерпретувати кожен біль як “непрожиту образу на тітку з 2007 року”. Але якщо медична частина перевірена, лікар розводить руками, а симптоми посилюються на фоні стресу, конфліктів, напруги, пригніченого гніву, тривоги або хронічного “я потерплю”, тоді варто дивитися і в бік психіки.

Психотерапія тут працює не замість медицини, а разом із нею, допомагаючи зняти те внутрішнє навантаження, яке тіло змушене контейнерувати. Про стрес, тіло й психосоматику без самозвинувачення можна також почитати тут: Стрес, емоції та психосоматика: як не згоріти.

Окрема цікава історія — це гнів. В аналітичній психології пригнічений гнів часто стає частиною нашої Тіні — того, що ми в собі не приймаємо і ховаємо від світу. Але гнів дуже часто стоїть саме біля наших кордонів. Там, де мене перебили. Там, де на мене натиснули. Там, де я погодився, хоча категорично не хотів. Там, де я промовчав, але всередині вже почав писати дисертацію на тему того, чому люди іноді неймовірні.

Проблема в тому, що багато хто фатально плутає гнів із агресією. Гнів — це базова, природна емоція за Плутчиком, яка сигналізує про небезпеку для нашого "Я". Агресія — це вже конкретний поведінковий спосіб дії. Гнів може сказати: “Мої межі порушені, щось іде не так”. А що я з цим зроблю — накричу, промовчу, піду, поясню, поставлю межу, чи напишу ідеальне повідомлення через три дні після внутрішньої репетиції під душем — це вже виключно питання моїх навичок комунікації та емоційної зрілості.

Саме тому гнів важливо не придушувати, а розуміти і легалізувати. Бо придушений гнів ніколи не стає добротою. Часто він трансформується у напругу, хронічну втому як фізіологічний наслідок боротьби з собою, пасивну агресію, дошкульний сарказм, тілесний затиск у щелепах або фразу “та все нормально”, сказану таким крижаним тоном, що в кімнаті миттєво в’яне фікус. Про гнів, межі й емоційну грамотність можна почитати тут: Емоційний інтелект: як перетворити гнів на силу.

Коли відчуваєте напругу, не треба одразу влаштовувати собі жорсткий внутрішній допит із лампою в обличчя та вимогами негайно все зрозуміти. Спробуйте діяти м’якше, застосовуючи техніку самоспостереження.

Спочатку запитайте себе, що саме ви зараз відчуваєте в тілі та де конкретно локалізується це відчуття. Далі спробуйте припустити, якби це тілесне відчуття було емоцією, то якою саме. Після цього зверніть увагу на когнітивний рівень і запитайте себе, яка думка крутиться поруч із цією емоцією. Потім перейдіть до глибшого шару і дослідіть, яка ваша потреба зараз залишається непочутою або яку вашу особисту межу, можливо, було порушено. Наприклад, ви можете усвідомити, що злитесь, і відчути, як стискаються ваші плечі й щелепа. Далі ви ловите думку про те, що вас знову не врахували при прийнятті рішення. Це виводить вас на розуміння вашої потреби: ви хочете, щоб зі мною рахувалися.

Іноді психосоматика починається зовсім не з того, що людина “занадто багато відчуває”, як часто здається навколишнім. Вона починається з того, що людина занадто довго не дозволяє собі відчувати базові речі. Спрацьовують психологічні захисти, які блокують право злитися, сумувати, чогось хотіти, комусь відмовляти, визнавати свою фізіологічну втому, бути незручною чи просто чогось потребувати.

Тіло тоді стає останнім резервуаром, місцем, де збирається і накопичується все невисловлене, невіджите і проковтнуте. І робота з емоціями — це не про те, щоб “стати ідеально спокійним” дзен-буддистом, який ніколи не втрачає рівноваги. Ідеально спокійні люди існують переважно в телевізійних рекламних роликах антидепресантів й іноді виглядають навіть трохи підозріло для фахівця з психічного здоров'я.

Справжня робота з емоціями — це про те, щоб поступово, крок за кроком, повертати собі природну здатність помічати свої стани. Це вміння відкрито сказати собі, що вам боляче, що ви злитесь, боїтеся, втомилися, що ви чогось не хочете, що вам щось справді важливо, або що в цій конкретній ситуації вам конче потрібна жорстка межа. Бо саме там, де нарешті з’являються слова для почуттів і де емоція вербалізується, тілу вже не завжди потрібно кричати і говорити через біль чи хворобу.

Для глибокої та структурної роботи з темою емоцій, пригніченого гніву й тілесних сигналів чудово підійде спеціалізований щоденник-практикум “Про емоції. Гнів: як зрозуміти та прожити”: Про емоції. Гнів: як зрозуміти та прожити. Для опрацювання теми меж, сепарації, розвитку самоповаги й легалізації права на власний простір був створений ще один щоденник-практикум “Щоденник Господині Своїх Кордонів”: Щоденник Господині Своїх Кордонів. Якщо ж вам цікава групова робота, проведення тренінгів, терапевтичні вечори із друзями або просто глибоке самодослідження через реальні життєві історії (яких у початковій версії гри зібрано 49 штук), зверніть увагу на настільну психологічну гру RedLines: Емоційний детектив: RedLines: Емоційний детектив. Усі продукти MriyaRun, які створені на базі доказових психологічних підходів, можна подивитися в офіційному каталозі: Каталог MriyaRun.

Психосоматика — це в жодному разі не вирок і не доказ того, що “з вами щось глобально не так”. Найчастіше це просто наполегливе запрошення вашого власного організму уважніше подивитися на те, що вже дуже давно проситься в поле свідомості, але ігнорується. Це привід запитати себе про те, які емоції ви вперто не називаєте своїми іменами, які особисті межі ви не захищаєте, дозволяючи іншим заходити на вашу територію.